Історична довідка міста Свалява
СВАЛЯВА
Свалява – адміністративний центр Закарпатської області. Містечко, яке нараховує 18.3 тисячі чоловік, розташоване у центральній частині Закарпаття.
У XII столітті поселення належало родині Бетге, а в XIII столітті було власністю наджупана Шимона, зятя палатина – надора Банкбана. 1214 року цю територію відібрав від нього угорський король Андрій II і включив у володіння королеви. У 1263 році король Іштван V передав Сваляву коморнику Алодару, а з 1272 року поселення належало Михайлові Руді.
У 1433 році Свалява стала власністю барона Перені, який володів також і Чинадійовом. Поселення Сольва (так називали Сваляву) входило до цього чинадіївського володіння. У 1463 році поблизу поселення згадується джерело мінеральної води. З 1540 року Сольва – власність Петра Перені, а у 1565 році є відомість про Свалявську парохію східного обряду.
1572 року володарем Сваляви був Злуні Ференц Франгепан, а у 1574 році – Мігель Телегді. 1611 року – Іштван Ньясі та його дружина Анна Телегді. У 1612 році – граф Міклош Естергазі, у 1614 році – Валдаї Ката. У 1650 році – Жігмонд Лоняї.
У 1668 році Свалявою починає володіти вдова Дьордя Другета Маріара Естергазі. У 1680 році поселення переходить в руки Софії Баторі. Згідно з описом за 1688 рік тут проживали 54 кріпацькі сім’ї, з яких 31 повністю пропала, а 8 збідніли настільки, що не могли платити податки. Священик Шимон Поп використовував половину кріпацької ділянки і платив 2 форинти податку. Не платили податки драбант Прімкас Лука та староста Іван Софілка. Про бідність населення свідчить те, що селяни тримали тільки сім коней, сім волів, тринадцять корів і вісім свиней. У 1728 році Свалява стала власністю Шенборнів.
1733 року за священика Федора Ців’янка у Сваляві згадується дерев’яна церква під солом’яною стріхою з двома дзвонами. Філіями цієї церкви були села Бистрий і Драчино.
У 1737 році розпочалось будівництво кам’яної церкви, яке закінчилось за священика Олексія Манайла в 1778 році. Уже 1749 році стало очевидним, що церква буде замалою для вірників поселення, і тому свалявці зібрали додатково 2800 форинтів на розширення ще недобудованого храму.
На 1749 рік у Сваляві числились 32 домогосподарства та 2 желірські будинки (желяр – безземельний господар). Селяни утримували 51 вола, 64 корови, 5 коней, 115 свиней та 23вулики.
У 1795 році свалявська маюрня була упорядкована і стала однією з найбільших парових ґуралень, зразковою вівчарнею. На добре оброблених землях родили багаті врожаї пшениці та жита. Згідно з описом 1798 року фара священика була маленькою дерев’яною хаткою, критою соломою. Метрика у селі велася з 1782 року. За часів податкових реформ Марії Терезії Свалявська управа складалась з дев’яти чоловік: Михайло Кобец, Василь Фрішкович, Федір Софілканич, Григорій Юртсак, Федір Лаба, Григорій Бестикович, Андрій Попелич, Федір Рипкович та Іван Туряниця.
У 1798 році імператор Ференц дав родині Шенборнів привілей на проведення державного ярмарку у Сваляві. Кожного четверга можна було проводити ярмарки, які особливо були великі з продажу худоби. Гроші від ярмарку йшли у графську казну.
На 1816 рік у Сваляві мешкало 514 чоловік, і мова спілкування жителів була русинською.
У 1831 році у Сваляві були побудовані будинки для офіцерів та працівників лісової управи графського маєтку. Цього ж року будується і дорога, яка вела у Марамороський комітат. Зробили Сваляву відомою і мінеральні джерела, воду яких відправляли за межі району та краю. Про мінводу знали з давніх часів. Цією водою насолоджувався сам Ференц Ракоці II, перебуваючи в цих місцях.
24 червня 1870 року між Свалявою та Драчином був розкопаний курган і знайдений стоячий хрест. Тут був похований угорський воїн часів переселення сюди мадяр. На північному схилі виявлені пам’ятки бронзового віку і золоті прикраси. На полі, яке називається Нива, знайдені уламки древніх посудин.
Ще у 1844 році Свалява отримала печатку, на якій був зображений стоячий вліво чоловік, який наливає у діжку воду.
У 1845 році Свалява нараховувала 584 жителів, і вчитель церковної школи Іван Вашко навчав 35 учнів.
Крім В.Бистрого філіями села були село Драчино та два підприємства, на яких періодично мешкали люди. На 1872 рік кількість жителів села збільшилась до 823 чоловік, а учнів церковної школи – до 71, священиком Сваляви на цей період був Олександр Раковський, дяком – Іван Асталош, а вчителем – Михайло Фенцик.
У 1893 році у Сваляві мешкали 916 греко-католиків (русини), 343 римо – католики (угорці та німці), 5 лютеранів (німці), 19 кальвіністів (угорці) та 372 юдеї (євреї), греко — католицьким священиком поселення був Йосип Ласло.
На початку XX ст. віденська фірма «Голуганелсактіен – Гезельшафт» купила у родини Шенборнів у Сваляві ділянку землі (11 400 гольдів) і збудувала на ній тартак на п’ять пилорам. Була побудована дорога аж до села Ізвор. На цій базі у 1908 році було створено акціонерне товариство «Сольва» за участю німецького, англійського, французького та американського капіталу. У 1910 – 1911 роках вони збудували у Сваляві лісохімкомбінат для сухої перегонки деревини – спочатку на 10, а пізніше на 12 реторт. Щороку комбінат переробляв сто тисяч кубів буку і був одним з кращих у Європі. Вже тоді тут працювало до 1400 робітників (включаючи лісорубів – сезонників).
Перша світова війна суттєво погіршила добробут свалявців: чоловіче населення було мобілізоване на фронт, сім’ї фронтовиків голодували. В скаргах нотаріальному управлінню в 1917 році говорилося, що «жінка забраного в армію робітника Я. Кірсона залишилась з 10 малими дітьми, але на рік отримала по картках лише 10 кілограмів муки». Солдат А.Ковач, дружина якого померла раніше, залишив вдома 11 сиріт. На підприємствах масово використовувалась дитяча праця (так, у цеху по переробці деревини працювало 68 дорослих робітників і 31 підліток).
До 1908 року у Сваляві існувала лише церковна школа, де працювали двоє вчителів, а кількість учнів сягала 188 школярів.
Але у згаданий рік при Свалявському державному господарстві була створена сільгоспшкола, яку щорічно закінчували 120 учнів. Школі була передана заснована у 1950 році сільська бібліотека. На 1920 рік у Сваляві нараховувалися чотири державні школи, з яких три були з карпаторуською мовою викладання, а одна – з угорською. Ось що з цього приводу писав у своїх спогадах у 1955 році вчитель – пенсіонер Василь Лизак: «… при Свалявской государственной народной школе, которой принадлежали следующие школы: а) Центральная (ул. Головна), б) Палинчарня (ул. Подбережна), в) Быстрый и Химзавод «Сольва» (так званная фабричная школа, которая осталась венгерской школой, ибо там не жил ни один русин)».
У цих спогадах знаходимо і дату заснування першого вчительського аматорського театру (травень 1920 року) і освітянських товариств «Общество Русская Читальня им. А.Духновича» та «Просвіта» (1922 рік). У 1924 році була заснована спілка «Зоря». Влітку 1929 року на загальних зборах спілки було прийнято рішення про побудову у Сваляві «Русского Народного Дома» на землі, купленій від єврея Мора Мермельштейна. За ділянку заплатили 80 тис. корон, будівництво завершили у 1931 році, хоча деякі роботи та виплати кредиту, взятого на будівництво, розтягнулися на довший період.
Внаслідок земельної реформи, проведеної чехословацьким урядом у 20-х роках, 200 гольдів присадибної землі, 400 орної та 500 гольдів пасла були відібрані від сім’ї Шенборнів і передані селянам. Щоб не втратити більше (згідно з реформою, маєтки, які володіли землею понад 100 га, лишки віддавали державі), граф Фрідріх – Карл фон Шенборн – Бухгейм у 1928 році продав за символічну суму (35 млн. крон) більшу частину свого маєтку австрійському концерну «Біньон». Той же у свою чергу передав землю новоствореній фірмі «Латориця», головним акціонером якої був саме Шенборн. Таким чином граф обійшов закон і залишив собі своє майно.
Під час кризи 30-х років кількість підприємств, що працювали у Сваляві, суттєво зменшилася. Так, у червні 1933 року був закритий лісопильний завод фірми «Сольва», і на вулиці опинились 300 робітників.
21 вересня 1935 року о. Михайло Попович та Федір Чубірка освятили основний камінь під будівництво нового православного храму. Проект церкви розробив Всеволод Коломацький, а будував її майстер Туряниця. Восени 1937 року храм добудували, але служив він недовго – з приходом радянської влади його перетворили на склад, а пізніше – на картинну галерею.
Після приходу радянських військ 30 жовтня 1944 року у Сваляві був обраний народний комітет, який складався з 44 чоловік. До його складу увійшли В.П.Теслович, М.І.Попович, М.П.Бобаль, В.І.Балог, М.І.Туряниця та ін.
15 листопада 1944 року дав першу продукцію Свалявський лісопильний завод, який з 1966 року став лісохімкомбінатом, а в 1967 році йому присвоїли ім’я 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Після закінчення Другої світової війни у селі було відбудовано мости, залізничні колії, дороги, відкрито кінотеатр, клуб, пошту, лікарню, поліклініку, акушерський пункт, дитячий садок, пекарню, друкарню, одну середню і дві неповні середні школи.
1 вересня 1945 року Свалява набула статусу селища міського типу, а з 26 січня 1946 року стала окружним центром. Першим селищним головою був обраний Й.В.Левко, прокурором – П.А.Улинець, а завідуючим відділом соціального забезпечення – І.С.Русин.
У 1947 році на базі колишніх фірм «Сольва» та «Латориця» був утворений ліспромгосп, де в той період працювали 1636 робітників.
27 червня 1948 року відбулися збори ініціативної групи зі створення колгоспу. Внаслідок цього була утворена сільськогосподарська артіль «Нове життя», яку очолив Й.В.Левко. В 1950 році свалявський колгосп «Нове життя» об’єднався з артілями сіл Драчино, Черник і Стройне, і новостворене сільгосппідприємство отримало ім’я Т.Г.Шевченка.
10 серпня 1957 року Свалява стала містом районного підпорядкування. У 1958 році тут запрацював лісокомбінат, а у 1966 році – склотарний завод.
В 1968 році у Сваляві почала працювати філія Львівського об’єднання «Електрон», де виробляли деталі до телевізорів.
У 90-х роках минулого століття розруха, яка тоді поглинула всю країну, не обминула і Сваляву: перестали повністю або частково працювати промислові гіганти; лісокомбінат, «Електрон», меблева фабрика, заводи «Продтовари», «Торгмаш», склотарний. Люди опинилися на вулиці. Тільки Лужанське заводоуправління змогло, залучивши інвесторів та помінявши форму власності, уникнути повного розгрому. І правда, внаслідок змін перестав існувати Лужанський мінзавод і довгий час не працював Полянський. Але з часом на останньому робота була відновлена. На сьогоднішній день ВАТ «Свалявські мінеральні води» об’єднує два заводи з розливу мінводи, один з яких розташований у Сваляві, а другий -на території Полянської сільради.
Ще у 1990 році православну церкву (1937 року) передали греко – католицькій громаді. А у 1992 році помічник єпископа Й.Головач освятив камінь під будівництво нової греко – католицької церкви. 1996 року православна громада Сваляви почала перебудову старої базилічної церкви Різдва Пр. Богородиці, чим повністю змінила її вигляд.
Нині Свалява – місто з перспективами промислового, курортно – лікувального та культурного росту.
Свалявська мінеральна вода
Вперше історичні джерела згадують про свалявську мінеральну воду ще у XV ст. За часів правління Ференца Ракоці II її відправляли в Росію разом з вином, і там вона цінувалась на рівні з «єгерською» (тобто карлсбадською та мсірієнбадською). У 1800 році власник одного з ресторанів міста Львова Редліх Семьон возив у Галичину і продавав свалявську мінводу як напій дуже високої якості. А 4 червня 1825 року граф Ргедеї Лайош, губернатор краю, на святкування свого затвердження замовив для святкового столу 50 пляшок мінводи із Свалявського джерела.
На 1826 рік Свалявське джерело було занедбано, і знаходилось воно просто неба у затінку великих дерев (це було дерев’яне дупло, прилаштоване над джерелом, і з нього періодично бив фонтанчик з великою кількістю бульбашок).
Споруджену поблизу купіль часто відвідували місцеві чиновники і духовенство. З 1834 року місцевий орендар платив орендну плату 34 філери. Продавали ж воду в бочках.
Берег Латориці біля джерела був улюбленим місцем відпочинку свалявців: тут збиралися багатолюдні натовпи, звучала музика, пісні. Одного разу звеселіла компанія, виливши у дупло над мінеральним джерелом бутель вина, почала з радістю споживати розбавлений напій. Він був неймовірно смачний. Після цього випадку дуже популярним став напій «фрич» (вино, розбавлене мінводою).
Близько 1856 року лікар Л.Карловський обладнав місце біля джерела для водолікування. Були поставлені купелі та побудовані просторі гостьові кімнати. Але у 60 – х роках XIX ст. все це було перевезене на Неліпинське джерело.
В середині XIX ст. розпочався розлив мінеральної води «Solyvai» («Свалявська»). Популярність її постійно зростала: якщо у 1855 році було продано 50 ящиків свалявської води, то вже трошки пізніше – 55 тисяч ящиків (тобто 1 мільйон пляшок).
У 1872-1891 роках орендарем Свалявського джерела був Бранд Йоел, мукачівський торговець, який платив орендну плату 8000-10000 форинтів.
Після закінчення Другої світової війни, у 1946 році, Свалявський завод мінеральних вод відновив розлив мінводи «Свалявська» із вже пробурених на Свалявському родовищі свердловин. А у 1950 році завод увійшов у Лужанське заводоуправління мінеральних вод.
Великий Бистрий – Nagy-Bistra
Кенезьке поселення XVI ст.
28 червня 1597 року Жігмонд Ракоці дав кенезькі грамоти Мелешу Івану і Гергелю з умовою, що вони впродовж шести років заселять село людьми.
1611 року кенезем В.Бистрого був Михайло Лизанець.
1588 року в Бистрому вже стояла дерев’яна лемківська церква, від якої збереглися дубові зруби та перекриття нави з одним заломом.
З 1649 року кенезами Бистрого були Цвіанко Лука і Мелеш Дьордь з синами Данком, Іваном і Андрієм. Священиком був Пап Лазар, який платив Мукачівському замку одну куницю, бо разом з батьком жив у одній кріпацькій садибі. На цей період у селі мешкали 48 кріпацьких сімей, і селяни тримали 25 коней, 108 волів, 18 яловиць, 80 корів, 26 овець, 71 свиню та 9 вуликів. Кенези володіли двома млинами, а священик – одним, за що платили по 2 форинти податку. У річках Суска і Велика Бистра водилося багато риби, яку виловлювати було заборонено. Всю виловлену рибу живою відправляли у замок.
У 1645 році жителі Бистрого платили Мукачівському замку податок у розмірі 122 форинти. Оскільки жителі Пасіки і Йоббовиці не справлялись з випалюванням вапна, то Томаш Дебрецені залучив до цієї роботи і мешканців Бистрого.
У 1682 році за правління Імре Текелі тут проживали 72 кріпацькі родини. Кенезем села був Степан Мелеш, а священиками – Дмитро Поп та Іван Цванко.
На 1699 рік священиком був той же Дмитро Поп, який проживав тут з сім’єю. Він використовував половину ділянки землі, за що платив податок – вартість куниці грішми.
Під час перепису 1749 року В.Бистрий нараховував 21 домогосподарство та 2 желярські хати (господарство без землі), господарі утримували 24 волів, 33 корів, 3 коней, 21 свиню, 13 овець, 11 кіз та 10 вуликів.
У 1769 – 1774 рр. у Бистрому була утворена сільська управа, і бировом (старостою) села став Василь Цанько. Він мав 5 помічників: Івана Морсула, Миколу Полянського, Семена Мелеша, Степана Цанька та Івана Цанька.
З 1786 року у Бистрому велася церковна метрика.
На 1814 р. в Бистрому проживали 223 мешканці, на 1829 р. -279, на 1841-282, на 1856 – 144. Можливо, з 1841 року в селі працює школа, де дітей навчав дяк Федор Фотул. У 1856 році дяк Михайло Івашкович навчав 16 учнів.
У 1878 році у Бистрому селяться євреї у кількості 12 чоловік. Цього ж року дяк Михайло Івашкович у церковній школі навчав 32 учнів51.
У 1893 році у Бистрому нараховувалось 267 русинів і 24 євреїв, 1908 р. – 324 русини, 32 євреї.
Як вже згадувалось, у 1920 році у Бистрому існувала державна школа з карпаторуською мовою навчання.
У 1940 році Бистрянська церква була закрита, але згодом її вдалося включити у список пам’яток архітектури. У 1972 році її реставрував відомий архітектор та вчений Іван Могитич. Вірники почали відвідувати оновлений храм, що викликало скандал у райкомі партії і ледь не призвело до знищення храму. Але, дякуючи тодішньому голові райвиконкому Йосипу Долиничу, лихові вдалося запобігти53.
У наш час колишнє поселення Бистрий — одне з мікрорайонів міста Свалява, але стара назва не стерлась у людській пам’яті, і мешканці цієї місцевості, як і в минулому, називають себе бистрянами.
Драчино
Драчино — це село, яке у наш час підпорядковується Свалявській міськраді.
Люди на цьому місці проживали ще у період кам’яного та бронзового віку. Тут, у Драчині, знаходиться і могила воїна – угра, який першим помер (за переказами) від ран вже по цей бік Карпат.
У 1820 році граф Шенборн запросив із Чехії і поселив тут декілька сімей німців -лісорубів і виділив їм 15 місць для будинків. Територія поселення сягала 19 гольдів землі (гольд – 0,43 га). За користування землею треба було платити 14 форинтів 35 крейцерів від кожного будинку. Село називалось Драчино, а німці йменували його Дорндорфом (нім. дорн – шип, колючка, драча).
На 1829 рік у Драчині зафіксовані всього 16 мешканців. Чому ж так мало? Можливо, у ранніх шематизмах фіксувались лише греко-католики (русини), а римо – католиків (німців) просто не брали до уваги. Підтвердженням цього може бути прочерк на місці кількості вірників Драчина за 1872 рік.
У 1863 році у поселенні була побудована римо – католицька церква св. Трійці. Ця церква проіснувала до 1961 року і була зруйнована під час чергової хвилі боротьби радянської влади з релігією.
На початку 80-х років XIX ст. у 33 будинках села проживали 164 мешканці, які утримували 141 голову великої рогатої худоби, 8 свиней та 5 вуликів. Село мало добротну німецьку школу.
На 1893 рік русинська назва Драчино змінюється на угорську Txvisfalva, і тут мешкали 370 римо-католиків (ймовірно, німці), 5 русинів та 8 євреїв. Перебування останніх у швабському поселенні було досить рідкісним фактом для Підкарпаття. На початку XX ст. село ще раз міняє назву і починає називатися Ujtxvisfalva. І тут мешкають 206 римо- католиків, 10 греко – католиків, 1 кальвініст та 7 євреїв. Після приходу радянської влади село перейменували на Драчино, а пізніше, як наслідок укрупнення населених пунктів, воно злилось зі Свалявою, перетворившись на вулицю Драчинську цього міста. Та з часом драчинці зрозуміли, що бути міськими жителями невигідно (більші тарифи за комунальні послуги тощо), і Драчино знову стало селом. У наш час тут знаходиться ФАП, початкова школа, АЗС, деревообробне підприємство. Більшість німецьких поселенців села покинула Закарпаття, виїхавши у Німеччину.
У 1993 році у Драчині почали будувати православний монастир св. Кирила і Мефодія. У 1994 році закінчили будівництво головного корпусу монастиря, а до 1997 року – штукатурно – малярні роботи. У 2000 році завершили спорудження мурованої церкви. Малювання ікон та стін виконав київський художник В’ячеслав Пашковський.
