Спогад про світлу людину
«Що жив, любив і не набрався скверни…»
В Ернеста Гемінгвея, американського письменника, є роман «По кому подзвін». Суть назви полягає в тому, що коли не стає особистості на землі, планета бідніє на неповторну частинку людства. Отже, дзвін б’є і по кожному з нас.
А коли Всевишній забирає до себе у розквіті сил близьку тобі Людину, в якій найбільше втілені чесноти вічні, невмирущі, закумульовані в заповідях Божих, біль втрати особливо нестерпний. І у світі утворюється порожнеча, яку вже ніколи ніким не буде заповнено.
Спливають у пам’яті ці думки, коли згадую унікальну Людину, Особистість, Педагога Василя Павловича Русина.
У світ цей прийшов він в особливий день – на улюблене свято малечі – день святого Миколая. І хоч назвали його Василем на честь хрещеного, великого друга батька, але душевністю, щедрістю, добротою і приязню, любов’ю до дітей воістину схожий був на святого Миколая.
Мабуть ці риси і зіграли основну роль у виборі «сродної праці». Тому й подався після армії на історичний факультет УжДУ, де буквально з першого погляду закохався у свою однокурсницю – чарівну, милу і тендітну розумницю по імені Оксана. І вже у вересні на другому курсі гуляли студенти, гуляла родина на їхньому весіллі.
А на освітянській ниві, якій присвятив майже все своє життя, довелося йому бути і заступником директора з виховної роботи, і замдиректором з навчально-виховної, і директором Свалявської ЗОШ №2, далі – №1. І, врешті-решт, оцінивши його організаторські здібності, педагогічний хист, самовідданість у праці, у 2001 році його було призначено очільником освітян Свалявщини, яких у той час налічувалося понад сім сотень.
Василь Павлович належав до тих керівників, що мають рідкісну рису – причетність до людських проблем, людського болю. Володів унікальною рисою – увійти в ситуацію людини, перейнятися її тривогами і печалями. А потім простягнути руку допомоги, дати мудру пораду, особисто втрутитись у вирішення проблеми.
Я бачив його в різних складних, навіть конфліктних ситуаціях. Він ніколи не втрачав самовладання, демонструючи неймовірну витримку, тактовність. Був справжнім інтелігентом, гуманістом високої проби.
В епоху нашої юності модною була пісня, в якій містився один з принципів його життя: «Сьогодні не особисте головне…». І проблемами освітянськими переймався більше, ніж власними. Там десь у школі дах снігом завалило, інший заклад водою залило, десь пожежа виникла і він, як «емчеесник», мчав на вирішення тої чи іншої проблеми в будь-який час. Віддавав силу й енергію для вирішення наболілих питань по зміцненню матеріально-технічної бази шкіл району. Для когось посада – трамплін для вирішення власних фінансових та інших проблем, а він свою хату від закладень фундаменту до поселення в ній будував 18 років…
За майже п’ятнадцять років керівництва освітою Свалявщини зумів згуртувати команду однодумців, учні яких демонстрували достойні результати під час складання ЗНО, олімпіад різних рівнів, конкурсів, змагань. І невимовно радів досягненням і здобуткам кожного талановитого педагога та учня.
Василь Павлович належав до гармонійних особистостей. Талант лідера проявився ще в студентські роки, коли в епоху демократизації суспільства був обраний першим громадським деканом історичного факультету. У молоді роки очолював «КВК» - районну команду освітян, яка радувала своїми виступами земляків, успішно виступала на обласних змаганнях.
Тривалий час серйозно займався важкою атлетикою.
А як йому вдалося у нашому гірському районі вирощувати елітні сорти винограду – дивуюсь і нині. Я вже не кажу про його гордість – домашню міні-ферму з породистими кроликами.
Але найбільший його талант – педагогічний. Тут не скажеш краще за його вдячних учнів. Про улюбленого вчителя ділиться враженнями учениця Оксана Чубірка: «Мало кому щастить мати такого Учителя на своєму шляху, як Василь Павлович. Мудрий, іронічний, тактовний, енергійний і справедливий. Його було неможливо не любити. За ті кілька років спільного шкільного шляху зумів прищепити нам чуйний погляд на світ, критичне мислення, завжди дарував нам ту свою неймовірну усмішку з-під вусів. Дякую за все, Учителю! Вас дуже бракує».
«Учителю, Вас дуже бракує», - промовляють вдячні учні. «Милий, дорогий, мені без тебе так нестерпно одиноко», - читаєш вічну зажуру в очах дружини Оксани Михайлівни. «Тату, нам так не вистачає твого тепла, підтримки і мудрих порад», - не раз ловлять себе на думці син Пало та доня Оля.
А чи пам’ятатиме свого дідуся внучка Олеся, адже вона була такою маленькою, коли Всевишній забрав його до себе? Бувало, розповідав про неї і його очі світилися такою невимовною ніжністю, яку не передав би ніякий геніальний живописець!
Пригадалась одна зворушлива історія. Внук питає дідуся, чи довго той житиме на землі. На що дідусь відповідає: «Я буду на цьому світі доти, внучку, поки житимеш ти, бо разом із тобою помре і пам’ять про мене…».
А про дідуся Олесі повідають рідні і друзі, його колеги, які так високо цінували його одержимість, самовідданість у праці.
«Русин Василь Павлович був справжнім палким патріотом освіти. Думаю, мало хто міг зрівнятися з ним у відданості державним справам, у розбудові європейської освіти в Україні», - згадує про нього колегиня і подруга Н. Ладані.
«До останньої хвилини жив проблемами освітян. Згорів, як свічка, залишивши вагомий слід на цій землі!», - так лаконічно і глибоко скаже про свого шефа Марія Петрівна Немеш.
27 липня 2018 року Василь Павлович Русин відійшов у засвіти. Перестало битися серце Людини, Педагога. А у вересні наступного року йому було посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин міста Свалява», що є вищим визнанням заслуг перед містом і його жителями.
А в пам’яті моїй зринають слова геніальної Ліни Костенко: «Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти!».
Василь Маровді – друг, колега, заступник директора
Керецьківської ЗЗСО І-ІІІ ступенів
Коментарі:
Ваш коментар може бути першим :)
